Про журналістку Ксеню

Поношені джинси, сестринський піджак незрозумілого кольору, чобітки з потертими носами, що вийшли з моди рік чи два назад, невпевнені, але швидкі кроки, трохи переляканий погляд, холодні руки і мурашки всередині. Це Ксеня йде влаштовуватися на роботу журналісткою. Школа позаду, в руках диплом магістра, а попереду напівтемний коридор, якісь кам’яні стіни, сходи, знову коридор. Телефон трохи тремтить у холодній руці. Ксеня набирає номер, гудок, чує як звучить її власний тихий голос: «Доброго дня! Це я, Ксеня Гуцулка, Вам мали про мене сказати, я хочу стати журналісткою…»У коридорі з’являється гарна жінка. Підходить до Ксені, вітається з нею. Це Аліна Петрівна. Вони розмовляють. «А чого Ви вирішили прийти до нас?» — питає Аліна Петрівна. «Я з дитинства мріяла стати журналісткою», — тихим голосом відповідає Ксеня. «Просто у родині не було грошей, щоб відправити мене на журфак, але в школі я дуже гарно писала твори. Навіть по два-три різних на одну і ту ж тему. Для себе і своїх однокласників». Аліна Петрівна посміхнулася. Добре, каже, приходьте завтра і приносьте свою автобіографію…

Ось так з напівтемного холодного коридору і почалася журналістська кар’єра Ксені Гуцулки. Минуло хвилююче знайомство з колективом, коротке стажування, потроху зникав сором при знайомстві з різними людьми, а через кілька місяців Ксеня навіть перестала кричати в мікрофон, мов навіжена, коли начитувала тексти своїх сюжетів. Вона стала повноправним членом колективу маленького регіонального каналу і працювала на відомого у місті журналіста, і скандаліста, Панаса Петровича. Для Ксені Панас Петрович – чоловік поважний, з вусами, про появу якого на роботі всі знають за запахом його парфумів. Ось наповнилися напівтемні коридори стійким запахом «Пакорабан міліон», значить Панас Петрович на місці. Навіть розумний до занудства опецькуватий Сьома (Семен Семенович) розродився до Ксені повагою. Він на каналі відповідав за всю не інтелектуальну власність, починаючи від камер та ліхтарів і закінчуючи найменшим цвяхом. Почувши першу Ксеніну начитку в ефірі, Сьома наступного дня заскочив до редакції і, насунувши свої окуляри на лоба, закричав: «Как такое можна выпускать в ефир?» Але ні, тепер усе позаду. Ксеня Гуцулка таки стала журналісткою, може не дуже хорошою, але про те, що вона погана їй також ніхто не говорив. То ж, мабуть, така як всі, вирішила Ксеня.

Минули рік, чи два, як Ксені прийшла в голову одна божевільна журналістська ідея. Вона поділилася нею з Аліною Петрівною. Аліна Петрівна посміхнулася, подумала, як таке можливо, але підтримала Ксеню, бо була дуже добра жінка. Панас Петрович обіцяв зробити усе можливе, щоб допомогти з документами. А там знайшовся і відчайдуха, який умів добре здоймати на камеру і все те зняте потім доводити до путя. І що важливо, мав усю ту апаратуру у себе вдома. Правда, просив у Сьоми бодай хорошого мікрофона з імущества каналу. Нє, не дали. І ось Ксеня взяла відпустку, назичила грошей, бо за свою зарплату не могла собі дозволити поїздки навіть до сусідньої Румунії, не те щоб у далеку Іспанію і поїхала автобусом аж на край землі – до Середземного моря. Там, разом зі своїм вірним другом, журналістка Ксеня здоймала кіно про українців, які живуть у тій країні. Сил не шкодувала, зробила усе, аби відвідати і потім показати якомога більше місць тієї далекої Іспанії. А по тім вернулася додому. Минув не один тиждень і не два, поки Ксеня передивилася усе те здоймлене добро, переварила у своїй голові, а потім видала тексту такого, що після монтажу вийшло ціле кіно на годину часу. Усю ту писанину Ксеня робила дома, в позаробочий час, себто вечорами. Таким же макаром, її «колега по цеху» то все діло монтував. Прийшла Ксеня до Панаса Петровича, лиш відкрила рота, а він питає: «Скільки?.. Часу тобі потрібно, щоб розмістити своє кіно в телевізорі? Даю добро.»

А поки Ксеня Гуцулка займалася своїм кіном, то навіть і не здогадувалася про події, які незабаром повністю перевернуть її професійне життя. Якось прийшла вона на роботу, а тут чує, що Панас Петрович збирає загальні збори. Всі працівники, а їх було чоловік 40-50, зібралися у їхньому тісному ньюз-румі. Шо то сталосі вари? Тут заходить Панас Петрович. Вітається, дякує усім, що прийшли і каже: «Хочу представити вам нову нашу співробітницю, генеральний продюсер, називається Кубіта Радіївна Капут». Прошу любіть і жаловать, так сказать. І пішов на всі чотири сторони, поки лише з редакції. Хвилина мовчання. Далі Кубіта Радіївна почала розказувати, певно шось про себе і подальший труд на каналі. Того всього Ксеня Гуцулка вже не пам’ятала. Лише вільні джинси на новій продюсерці і її куций хвостик на рижій голові. Та ще штин який утворився на каналі після того, як знайомий «Пакорабан міліон» Панаса Петровича змішався з прикрим ароматом могутніх парфумів Кубіти Радіївни. Остання була такого ж віку, як журналістка Ксеня, але Панаса Петровича, який удвічі старший, показово кликала: «Панасю». З її появою усі, хто працював до того часу на каналі опинилися у щільних лещатах. Кубіта Радіївна почала їх нещасних далеких тупих провінціяльних журналістів вчити жізні. Першим ділом заховала камеру від оператора з великим стажем роботи, бо не там стояла. Треба ж цих жмуріків, як називала працівників ньюз-руму Кубіта, привчати до порядку. Потім запропонувала усім дружно написати заяви на звільнення, без дати. Ну шоб, як хтось раз пікнув не то – одразу за двері. На це жмуріки не пішли. Всі дружно постали перед Панасом Петровичем в його кабінеті. Мовляв, захистіть, ми ж з вами стільки всього пережили. А він: «Нікого не примушую». На тім і постановили.

Далі що не день, то новини. Привела Кубіта Радіївна з собою свою столичну і місцеву команду. Шо вони робили до того, ніхто не знає. Дипломів своїх новоспечені працівники каналу не показували, але дуже багато розповідали про те, які вони важні. Відомо, шо одні з них раніше працювали в магазині, десь не тут, інші – готували каву у кав’ярні. Шо робила решта – невідомо. Але кожен день журналістка Ксеня мусила носити текст свого сюжету їм на перевірку. Виходила у напівтемний коридор, відчиняла двері сусіднього кабінету і подавала роздрукований текст якомусь молодику, чи ще комусь із компанії, що там засідала. А коли отримувала його назад, з правками і порадами, удостоювалася честі озвучити його перед мікрофоном у монтажці. Так робила не лише Ксеня, а всі журналісти тодішнього ньюз-руму. Двох редакторів, які перевіряли тексти вже років десять, було тепер недостатньо.

Незадовго по приїзді Кубіти Радіївни Ксеню Гуцулку і решту журналістів каналу повідомили про те, що у вихідні треба всім складом вийти на роботу. Шо сталося? Приїде поважний пан журналіст, сам Остап Жовтень. Буде вчити всіх столичній грамоті. Ааа, це ж той Жовтень, що кілька років тому назад був знаменитим телеведучим! Прийшли всі, як штик. Не забарилася і сама Кубіта Радіївна з Жовтнем. Вони виглядали гарно, хоча ще добряче несло перегаром. Першим ділом Остап Жовтень забажав чаю з бергамотом. Без чаю, каже, не уявляю свого життя. Потім ще щось сказав і почав усіх вчити. Ох, бідні вуха тупих провінціяльних журналістів! Стільки матюків Ксеня Гуцулка не чула навіть від своїх однолітків на вулиці, коли була підлітком. Як же екстравагантно, вочевидь, висловлюються столичні акули пера. А як смачно! Навіть не скажеш, що це одні і ті ж люди, що звертаються до нас з екранів телевізора такою правильною милозвучною українською мовою. Чи то може лише Остап Жовтень так годен? Га?

Пробув він у місті з тиждень, чи може два. Каждий Божий день являвся перед жмуріками, пив чай з бергамотом і вчив, вчив, вчив! То виясняв, хто з них перший напише текст, то міняв їх місцями. Нині ти просто журналіст, а завтра – увесь головний редактор! Така честь випала Ксені Гуцулці, від чого вона була зовсім не в захваті. Але шо робити, Остап Жовтень так вирішив. От викликає він її у майже темний коридор, бо вже смеркло, і питає: «Ну шо даватимеш завтра в новинах?» Лиця у Ксені червоні, долоні холодні і липкі, ходить вона нещасна коридором туди-сюди з самим Остапом Жовтнем і обговорює верстку новин наступного дня. Тримається, навіть пропозиції якісь дає. Але якось так Бог послав, що з того редакторства нічого не вийшло. Далі журналістка Ксеня здоймала сюжет про хворих дітей і отримала добрячого причухана від Остапа Жовтня. Бо забагато тої бідованої дитини показала. Правильно отримала! Не можна так робити. Потім Остап Жовтень навіть сказав, що з неї, Ксені Гуцулки, будуть люди, а вже через день чи два передумав. Ех, шо з неї візьмеш? Марна праця.

Коли нещасні тупі провінціяльні журналісти пережили перше пришестя Остапа Жовтня, почали потрохи звикати до нового життя з Кубітою Радіївною та всією її братією. Ксеня Гуцулка навіть розповіла їй про своє кіно, яке в ефірі ше ніхто так і не бачив. Та подивилася, сказала, шо гарна робота, але треба перезняти. Ми це зробимо. Наївна Ксеня повірила. А тим часом наближався Новий рік. Всім колективом готували святковий випуск новин. Задля файного здоймлення Ксеня навіть перевдягнулася у
Снігуроньку, за два новорічних подарунки винайняла Діда Мороза, заставила його бігати засніженим парком поміж дерева. Разом читали святкові привітання і роздавали перехожим цукерки. Файна робота. За се сама Кубіта Радіївна їй подякувала, якраз на Новий рік.

По тім сталося велике переселення. Увесь канал переїжджав з напівтемних коридорів у велику квартиру на третьому поверсі. Правда було і чимало таких, хто стараннями Кубіти Радіївни не до робився до сего дня на каналі. Хто сам плюнув на всі ті новшества, кого змусили. Не стало серед них і Сьоми, і ше багатьох. А шо їй з того, шо люди вже десятки років тим жили, коли на їх місце прийшло так багато нових талантів. І так прийшли усі жмуріки у свою нову обитель і аж писки повідкривали. У новому ньюз-румі усе догори дном! Так-так! Стіл на столові, а зверху ше стіл. Десь стільці, десь телевізор. Пили каву. Півдня розкладали усе на свої місця, кожен вибирав свій куток. До вечора ше й новини примудрилися  випустити. З тим і розійшлися. Відтоді життя потекло новим руслом.

Перезнімати Ксеніне кіно так ніхто і не став. Вирішили пустити в ефір те, шо зробила Ксеня. А тим часом вона сама зуміла якось повіддавати гроші, шо назичила на ті зйомки у Середземномор’ї. Похвалили. Забули. Всім на каналі тепер заправляла Кубіта Радіївна. Був і «Панасьо». Але на якийсь час у ньюз-румі наче про нього забули. Всі думали, шо голова його вже добрих кілька місяців десь глибоко у піску. Але хто його знає де вона була насправді? А тим часом жмуріки і далі носили свої тексти на перевірку Кубіті Радіївні. І вона приходила до них, сідала на високого стільця, намагалася допомогти. Бесідували. Придумала парочку нових передач. Але робити їх мали не ті обдарування з нової когорти, а провінціяльні журналісти. Спочатку старалися. І потім старалися. Але часу на створення нових програм ставало все менше. Працювали вечорами. Брали роботу додому. Але так нікому і не вгодили. Кубіта Радіївна збирала збори на восьму вечора. Там усім жмурікам і розказували, хто вони такі. Теми погані, тексти пишуться довго, в мікрофон гундосять. Сказали би просто, безтолоч та й годі. Про все це Кубіті Радіївні постійно нашіптували нові обдаровані талановиті працівники каналу, які досі не бачили кращого шефа. Послухає Ксеня Гуцулка всю ту бесіду, поогризається про себе, тай іде собі додому.

Так настала весна. І тут у житті журналістки Ксені сталася велика подія. Кубіта Радіївна запропонувала їй стати автором і ведучою нової «Ше одної програми». Ксеня звісно шо погодилася. Такого вона досі не робила. Виходу «Ше одної програми» мала передувати важлива робота – здоймання. Шо і сталося. Їздили на Івана Купала у село, ходили лісом, здоймалася Ксеня у вінку серед високої трави. Знайомилася з диваками. Виділа живого мольфара. Боялася нечистої сили. Ловили жабу. Ходили на цвинтар. Блукали вночі лісами. Лазили по горищах. Показували привидів. Зустрічали світанок. А якось влітку трапилося так, що Ксеня Гуцулка з ще кількома співробітниками каналу, всіх було п’ятеро, вирішили піти на знімання у гори. Обдаровані з нової когорти сприйняли ідею позитивно, а коли треба було братися за діло, почали відмовляти. Врізали кошторис, погода погана буде. Нє, таки пішли. Не маленькі ж. Зато який матеріял буде здоймлено!  

За пару сотень найняли водія. Той доправив їх десь до румунського кордону. Далі пішки. Повилізали з камерами, нав’ючилися величезними торбами. Треба йти. Але Бог послав тій чесній кумпанії сараку на бобику. Догори їхали, в долину ногами. Посеред гуцульського села сіли відпочити. Під магазином їли ковбасу. А там жадібним на пригоди журналістам трапилася баба Федора. Її всі знали. Федора жила високо в горах, сама. Ні світла, ні кадила. Баба Федора виявилася шустрішою від молодих здоймальників. Все підганяла догори. Взяла тих туристів, повела до своєї оселі. Хто на двох, хто на штирох. Якось вилізли. І торби свої повиносили. Але й шо то за краса була! Довкола гори, полонини, усе пахне, аж в голові крутиться. І посеред цього раю обійстя баби Федори. Показала хату, здоїла корову, осідлала коника і знатно попозувала захопленим здоймальникам. Еее, Анжеліні Джолі ше до неї далеко. Того вечора поїли, нахапали повні легені гірського повітря і повні душі вражень. Полягали спати. Надворі. Серед ночі Ксеня набралася страху. Здувся вітер, а вона бідняка думала, шо то ведмідь. Бо Федора казала, шо він як з’їв двох телят, вже більше її не чіпає. Але ж то Федора, вона своя, а Ксеня нетутешня.

Ніч минула, позакидали знов свої торби на плечі. Пішли далі. Через гори, через дощ. Ше одну ніч ночували десь на пасовищі. Наздоймалися! На світанку частина жмуріків поїхала додому рейсовим автобусом. А Ксеня Гуцулка ше пішла на один хутір, шо там жив німець. Німця не бачила, зате була на справжній полонині. Здоймали з товаришем як доять овець і гарну церкву серед безлюдних гір. Диво та й годі. Їли бринзу. Очі в обох палали від втоми. Трохи ногами, трохи кіньми спускалися з полонини в село. А довольні! Ше такого не виділи. Ту ніч спали серед людей, в хаті. На другий день водій, шо лишив усіх біля румунського кордону, повернувся за Ксенею. Дякувати Богу, були живі та неушкоджені і по телевізору було шо показати.

За «Ше одну програму» і всі інші хвалили…Кубіту Радіївну. Вот се талант! Людей з тих жмуріків зробила. А єдного навіть постригла. Минали дні, тижні, місяці. Як з’ясувалося, Кубіта Радіївна працювала на червоних гномів. На той час в країні були сині гноми і червоні. І страшно одні других не любили. Головним у краї, де жили усі ці люди якраз був синій гном. Пару раз Ксеня Гуцулка мала нещастя поставити йому питання. А синій гном то скаржився, шо йому червоний колір на її мікрофоні очі ріже, то казав, шо вона тупа корова, але м’ягко делікатно, як гном образований. А як ше раз була Ксеня рота відкрила, то її від свого господаря захистив його вірний пес. Він шось прогавкав, шо Ксеня мало з ним, головним синім гномом, спілкується, а тому і не знає шо каже. А по тім почав старанно вилизувати гномові черевики. Нещасна Ксеня ледь стрималася, шоб всі не побачили чим вона снідала. Разом з тим каждий раз почувалася приниженою.

Раптом все перемінилося. Кубіту Радіївну вітром здуло. Склад її когорти вже кілька раз перемінився. Не трималися довго ті люди одного місця. А «Панасьо» висунув свою голову з піску і почав крепко любити синіх гномів. Їх любили на каждому місцевому каналі, окремо відібрані люди. Бо вони дуже щиро дякували. А ті, кому не дякували любили червоних гномів. Тоді уже «Пакорабан міліон» і прикрі могутні парфуми Кубіти Радіївни не змішувалися в одному кабінеті.

Якось журналістку Ксеню знов післали слухати головного синього гнома. Там же були і червоні гноми. Вони побачили Ксеню, сказали шо її робота на каналі скоро буде закінчена і всіх жмуріків повикидають. А як же інакше? Прийшли, перестрашили людей. По тім полизали їм…чуба, шоб використати на всі сто процентів. Ну а тепер можна витерти ноги і пиндяка під зад. Ще й чимось твердим у спину запустити. Мабуть, се така дяка за те, шо носила торби по горах та сиділа ночами на роботі, аби всі знали які Кубіта Радіївна та приведені нею обдаровання розумні. Знову була приниженою. За шо? То сині гноми плювали в її бік. А тепер червоні. Ааа, певно треба було скликати всю пресу і сказати, шо Панас Петрович — нечестивий поганець, образив її бідну журналістку і заставляв любити синіх гномів. Так не могла. Синіх гномів ненавиділа щирою ненавистю. Але Панас Петрович їй не робив ніякого зла, все тільки добре. То шо тепер треба показати йому спину і лити на його і без того нечисту голову відрами бруд?

Так через війну синіх і червоних гномів усі нещасні жмуріки стали без суда і слідства винними. Війна тривала, а Ксеня Гуцулка лише бачила як усе, ще недавно таке любе і дороге їй, невпинно покривається товстим шаром липкого огидного лайна. Потонуло. Жмуріків більше не було на тому каналі. Розбрелися хто куди. Обпльовані. Не стали шукати правди. З появою Кубіти Радіївни наїлися того шо смердить по самі вуха. Більше не хотіли. І «Панася» не було.

А Кубіта Радіївна знов воскресла. На все горло кричала, шо то лише непотріб відсіявся з того злощасного каналу. А поруч з нею залишилися найталановитіші обдаровання, котрі, бисти знали, усьо можут знімати на спічечные коробкі. Вклонилася низенько червоним гномам, до самої землі. Тепер Кубіта Радіївна стала зовсім главна на каналі і у всіх кабінетах розносився аромат лише її прикрих могутніх парфумів.

А тим часом Бог послав Ксені Гуцулці чоловіка і дитину. Ними цей час і жила. Аж ось чує дзвінок. Телефонує до Ксені інстанція з каналу. Бере трубку, бо сама наділа на себе кайдани і просилася лишитись при Кубіті і червоних гномах як молода мама. Малоімуща була Ксеня Гуцулка. Боялася. По телефону просять принести її кіно про Іспанію, бо нема чого показувати. Не думає, несе. Не шкода ж. Далі сталося так, шо до влади прийшли червоні гноми. Ксеня Гуцулка була страшенно рада, що нарешті ті огидні чванькуваті сині гноми рухнули в безодню. Їх, проклятих, ціною власного життя, скинув туди сміливий народ. Правда певно не для того, аби зладнати високі крісла для червоних гномів, а для того, щоб посадити у них Справедливість. Ну, шо вже мали. По тім всім стало жити не легше. Ненаситні сині гноми запустили свої щупальця по різних землях і почали ворушити там біду. Добре знали, шо за їх підлими спинами стоїть міцний, як гори триголовий Змій Горинич. Народ почав трохи обрізати ті щупальця. Була війна.

Минув рік. Якогось дня телефонує до Ксені Гуцулки Дора, стара добра подруга. Каже: «Слухай, скільки можна показувати про ту Іспанію? Шо се ти, курво, кажеш, шо в нас самі алкаші та й хати напіврозвалені! Вари хочеш аби всі забиралися заграницю? І се тоді, коли народ об’єднався проти гніту гномів та триголового Змія Горинича?» Зашарілася. Бо добре знала про грішки, які допустила при зніманні свого кіна. «Йой, Дорочко, та хіба ж то досі показують?» – «Показують» — відрізала Дора. «Ше й по п’ять раз на день. Остогидло вже твоє кіно». Бере Ксеня Гуцулка телефон, просить інстанцію на каналі аби не показували її кіно. У відповідь чує: «А людям нравится. І шо делать?» Іншим словом, іди ти Ксеню в д…у. Сама кіно принесла, а тепер на тобі копанця під зад і на тім бувай здорова. Журналістка Ксеня аж почервоніла від несправедливості. «Як? Моє кіно? Я ж гроші зичила, дома писала, навіть мікрофона не дали…»

Ааа, видать нічого доброго не наздоймали ті найталановитіші обдаровання на свої спічечные коробкі, коли така несправедливість діється. Не дарма Ксеня ше недавно бачила по тім каналі передачу здоймлену жмуріками. Тільки імен там їхніх не було. Вирізали, шоб ніхто не знав, шо то робили ті, винні у всіх гріхах провінціяльні журналісти, шо не хотіли низенько вклонитися червоним гномам.

Не спала три ночі Ксеня Гуцулка. По тім пішла звільнятися. Кубіта Радіївна там вже не була главна. На її місці тепер сидів великий червоний гном. Прийшла Ксеня з тою заявою, серце в п’ятки втікло. Її без лишніх питань відпустили. Просить тихим голосом: «Віддайте моє кіно». «Про шо йде мова», — питає великий червоний гном? «Ну моє кіно, там ше про алкашів, люди сварять мене…» Голос бідолашної затих. «То не вам рішать, шо ми показуємо на каналі» — як ножем відрізав великий червоний гном. «Та нема мені більше діла до вашого каналу, ви моє кіно віддайте» — лише наважилася подумати Ксеня. Заяву підписав, а за кіном сказав звертатися до інстанції. Він, мовляв, за це не відповідає. Вийшла, а в душу наче коти наслідили. Кілька разів телефонувала Ксеня до інстанції. Та її відповіддю не удостоїла. Шо робити? За кілька днів прийшла по трудову. І нещасне кіно віддали. Аби с вдавилася! Поки йшла коридором, здавалося, що до черевиків постійно липне шось огидне і слизьке. Вийшла надвір. Вдихнула на всі груди. Кіно жбурнула у смітник. Ксеня Гуцулка більше не хотіла бути журналісткою.