Маленькі неприємності

Рання весна. Надворі гарний погожий день. Небо над головою ясне. Пташки вже завели свою веснянку. Їх спів чути навіть у метушливому місті. Чи це вийти погуляти? Накидаю на плечі старого плаща і ось я вже йду вузьким тротуаром історичної частини міста. Самим центром! Йду, сама собі посміхаюся, заглядаю на старі будинки. Вже стільки років ходжу цими вулицями, а надивитися ніяк не можу. І все ніби добре, але щось муляє… Відбирає у мене можливість отримати стовідсоткове задоволення від прогулянки. Поки що сама не розумію що це. Махнула рукою. Іду далі. Аж раптом бачу цим же тротуаром мені назустріч рухаються багато яскравих плям. Ах, які ж вони прекрасні у своєму весняному вбранні! Це маленькі карапузи, вихованці одного з місцевих дитсадочків. Так старанно тримають одне одного за тендітні рученята і роблять дрібні кроки маленькими ніжками. І тут мене просвітило! Так ось що псує мою прогулянку. Адже я йду тротуаром і, на автоматі, постійно щось оминаю, або намагаюся переступити. Так, майже кожен тротуар історичної частини міста всіяний, вибачте, собачими екскрементами. А там, де їх немає важко не вступити у те, чим чоловіки харкають. Як не старайся, а щось липке мусить прилипнути до черевиків. І чому ми воюємо за свою землю і плюємо на неї одночасно? Незрозуміло. Певно не харкати собі під ноги потребує таки надлюдських зусиль над собою. Може й так, такої звички не мала, тож на собі не перевіряла. Усе це менш помітно на пішохідній вулиці та там, де великий рух транспорту. Але коли потрапляєш на тиху вуличку, де навколо столітні австрійські та румунські будинки, важко не побачити що тротуари біля них нагадують собачий туалет. При всій любові до старого міста назвати це іншими словами неможливо. Довкола лежать купи. Та я все-таки доросла людина і якось можу впоратися з такою неприємністю. А ці маленькі мандрівники з дитсадочка? Вони ж лише на якихось кількадесят сантиметрів вищі від цього. А ходити тут доводиться щодня. Важко сказати, чому так склалося у місті, яке самі ж мешканці звикли називати європейським. Йду далі, переді мною пішохідна вулиця. Місце, де усі жителі люблять з гонором пройтися, особливо якщо гарна погода і вони гарно вбрані. Ну це мені зрозуміло. Сама так іноді роблю. Ось і зараз ще кілька кроків і я там. Ой, що це? Ніби небо ясне, а щось капає. Ага, от неприємність. Та то мені з якогось історичного балкона плюнули на голову! Ні, ніби прозорі краплі полетіли на бруківку. Добре, що не харкнули, а так схоже на дощ. Ну ось моя весняна прогулянка майже підійшла до кінця. Аби потрапити до квартири проходжу повз дитячий майданчик, де часто гуляю з маленькою донечкою. Вона приходить сюди, бо дуже любить гойдалки. І її важко переконати, що ці всі яскраві дитячі каруселі – не місце для розваг. Хоча мені, чесно кажучи, іти сюди не хочеться. Не лише тому, що іноді можна знайти шприци чи тюбики від клею, але й тому що тут постійно купа лайна. Так, дітлахи, які живуть на тихих вуличках історичного центру полюбляють цей майданчик і часто бувають зі своїми молодими матусями. Вони гойдаються і граються у пісочниці. Періодично тут прибирають. Але одночасно з матерями, які перебувають на майданчику зі своїми чадами, сюди ж заходять і власники собак зі своїми підопічними. Виключно для того, щоб песики побігали під деревами і «зробили своє діло». Ні, я зовсім не противниця тварин, але, хоч ти вбий, не розумію, чому ми, жителі європейського міста, прирівнюємо дитячий майданчик до собачого туалету. Так, можу погодитися з власниками тварин, що тут немає спеціально відведених місць для вигулювання собак. Але може все таки можна вирішити цю проблему іншим шляхом? Так би мовити, «спільними зусиллями» щось придумати. Готова долучити до цього процесу і свої. Оце гарно прогулялася, а головне – з висновками. О!