Початок іншої історії

«Западеночка»… — Так називала мене тьотя Дуся з Донбасу, коли я вже почала перетворюватися з вередливого дівчиська у дорослу дівчину. Тьотя, царство їй небесне, була родичкою моєї матері, яка народилася і виросла на Донеччині, а саме на околицях міста Торез. Але потім мама з батьком переїхали на Хмельниччину, на татову малу батьківщину. Тож наша родина двічі на рік відвідувала Донецький край. Я жила у селі з бабусею та дідусем, татовими батьками. З дитинства мене оточували поля, ліси, біля хати розтягнувся занедбаний колгоспний сад та залишки старого панського маєтку. І мені було незвичним споглядати величезні купи вугільних відходів, на самих чубках яких ще й іноді горить вогонь. Особливо його було видно ввечері та вночі, коли наступала темрява. Будинок маминих батьків знаходився під самісінькою такою горою, яку місцеві називали «породою». Тож у дворі часто відчувався запах попелу. І таких «порід» було багато по всьому Донбасі, та й тепер, вони, мабуть, нікуди не ділися. Приїжджаючи туди, ми ходили в гості до різних маминих родичів, іноді розважалися у парку атракціонів. Я любила збирати абрикоси у дворі, яких у бабусі було вдосталь і «пастися» у малині. А ще я пам’ятаю млинці, які смажилися влітку для всієї сім’ї і стояли на столі просто на вулиці та рисову кутю на Різдво. Баба говорила російською, звичайно з місцевим акцентом, дід, мамин батько, – українською, бо був з Полтавщини, я тато і сестра – теж українською, мама – російською.

Коли я поверталася додому, батьків тато, дід мій з Хмельниччини, жартома питав: «Ну шо там їли на Донбасі, вугля і ряжанку?» В селі вважали, що у містах з харчуванням гірше, бо сала домашнього нема та всі продукти треба купити в магазині. А от вугілля на Донбасі було багато та й чомусь ряжанку дуже любили у нашій донецькій родині. Вона була у таких скляних пляшечках з широким горлом. Я тоді не розуміла дідових жартів. Адже та ряжанка мені й справді дуже смакувала.

І ви знаєте, у цьому мабуть і була уся різниця між життям та жителями Хмельниччини і життям та жителями Донбасу. Члени нашої хмельницько-донецької родини ніколи не відчували себе жителями різних країн, не було і думки, що хтось-чорний, а хтось – білий. І так було завжди, мабуть до тих пір поки на горизонті нашого життя не з’явилася група покидьків, яка назвалася політичною партією і почала пояснювати «данєцким» що вони годують націоналістів і бандерівців, а ті потім прийдуть і поріжуть їх усіх. І втовкмачували їм цю «святу істину» років з десять, не менше. Ось так мій примітивний розум пояснює мені те, що сталося з нашою країною. Люди добрі! Хіба ж я могла колись подумати, що дідові жарти про «вугля», які здавалися такими невинними, через два десятки років набудуть зовсім іншого значення.

Я виросла на Хмельниччині, де ніколи не помічала жодних націоналістичних настроїв. Та їх і не було. Швидше навпаки, ті з села, що їхали у міста вчитися, чи жити приїжджали додому і починали «штокати» і «цокати». Так казав мій вчитель історії. Однак, на Донбасі мене називали западеночкою. Тоді це звучало навіть якось приємно. А на Тернопільщині, куди я теж з дідом і бабою часто навідувалася в гості, до сватів, там у селі Цигани жили батьки тітчиного чоловіка, нас називали москалями. А ми їх ґальонами. Чому, не знаю. Але хто їхав у той бік, то казав: «А їду на Западну, до ґальонів». Хоч та «Западна» від нас була через річку Збруч. Старші люди у селі казали, що за Польщі, до війни, хто з людей які працювали на наших колгоспних полях подивиться у той бік, на «Западну», того жорстоко карали радянські наглядачі. Адже по лівий бік Збруча був СРСР, а по правий – уже Польщі. Так ось, називали нас на тій «Западній» москалями, а на Донбасі – западеннями. Я ніяк не могла зрозуміти хто ж ми такі. І там не такі, і там. Та ніхто всерйоз ті розмови не сприймав. Син наших сватів понині живе у Росії з моєю тіткою, двоє у них дітей. Щороку приїжджають у відпустку, на Хмельниччину і на «Западну» довідуються. Ніколи ніяких проблем між нами, родичами, не виникало, аж недавно дядько спитав по скайпу, шо це у вас там з хрестами ходять? А я йому: «Не знаю, не бачила таких». А тітка собі про чесний референдум у Криму заявила, та каже що ми, мовляв, просто заздримо, що вони так при Путіні, бодай його, добре живуть. От і почалося…

А коли Крим відбирали, ми з чоловіком та маленькою донечкою жили на Херсонщині, якраз на кордоні з Кримською республікою. Чоловік звідти родом, та й мені той край припав до серця. Живуть собі люди, важко працюють на землі. З таким теплом у мене асоціюється той край: солодкі абрикоси, свіжовипечений хліб, гаряча трава під ногами та вкрите зорями степове небо. Здається, ще ніколи не бачила стільки зірок, скільки там, у степу. І зробили цей край таким привітним люди, українці, які там живуть і спілкуються, до речі, українською мовою. Я не зустріла там ні душі, яка б хотіла змінити громадянство і жити в якійсь новоросії.

Моє щасливе дитинство минуло. Діда вже 13 років немає, батьки розлучилися. Я поїхала здобувати вищу освіту на Буковину. Тут теж свої звичаї та порядки. Москалькою мене не називали, зате подруга сміялася, коли не могла подати їй катран, бо не знала шо то ганчірка, а по нашому, по-подільськи, «стирка». Хоча дехто з бессарабської частини області каже, що ми там на Поділлі ляхи, бо наші землі, «за царя Тимка», були у складі Польщі. А коли я приїжджала додому, моя сестра називала мене молдаванкою, бо слова почала затягувати, як на Буковині і казати славнозвісне «шо є?» У кожному регіоні хтось когось якось називає, люди змінюють місце проживання, звички, акценти. Хтось може зі мною і не погодитися, але думається мені, що поки ми живемо на українській землі і маємо громадянство цієї держави, усі ми — УКРАЇНЦІ. Усі москалі, ляхи, западенці, херсонці, донеччани, молдавани – усі жителі однієї країни, хоча й поміж собою називаємось по всякому. Кому яке до того діло?

Так ні ж, вирішили кілька розумних дядьків, на чолі з царем, шо так нєльзя. Треба створити новоросію, яка б не йшла ні до якої Європи, бо шо це таке, з якої кормушки ми будемо пірствовать та за чей счет у Монако і на Лазурном берегу отдихать? Довго втілювали у життя свій підступний план, довго розказували, шо Восток і Юг – шото одно, а всі інші – шото другоє. Їм, мовляв, з Лаврской калакольні видніше. Ось і живе тепер моя мати у Луганській народній республіці. Роботу втратила, але «газ да свет пока єсть». Шо буде далі, невідомо. Проживши більше десяти  років серед бандерівців жодного разу вона не помітила, щоб її хтось притіснив, бо постійно розмовляла російською мовою, а тепер каже: «Зеленые человечки — это наши, а черные человечки — это ваши, правий сектор». Боже, куди поділася моя країна? Куди поділася моя родина? Не розумію, навіщо маючи все, окремим істотам в людській подобі ламати життя мільйонів людей? Адже страждають не лише ті, хто втратив рідних чи близьких у безглуздій війні, не лише ті хто отримав фізичне каліцтво. А що ми будемо робити з каліками душевними? Моя сім’я далеко не єдина, яка постраждала від таких жорстоких маніпуляцій народом. Навіть у маленькому подільському селі знайдуться десятки родин, у яких сестра більше не хоче бачити брата, мати дорікнула доньці за те, що вона «продала її та Україну», син називає рідного батька «фашистом» та «бандерівцем». А що вже казати про всю Україну? Можливо війна скоро закінчиться і Україна заживе у мирі та поволі міцно стане на шлях успіху і розвитку. Але моя родина навряд чи колись збереться за одним столом. А навіть якщо і так, то ми не зможемо дивитися одне одному в очі щиро посміхаючись. Адже у повітрі завжди висітиме щось важке і недоказане, щось, про що не можна казати вголос. І саме воно змушуватиме нас обговорювати все: чи вродила добре картопля, консервації, старовинні фотоапарати та сучасні велосипеди. Ми будемо говорити про все, лише б не зачепити тієї болючої теми, яка нанесла нашій родині страшну душевну рану. Ми буде говорити про все, але більше ніколи не будемо відвертими. Між нами завжди буде тема, про яку усі думають, але ніхто не наважиться озвучити, щоб не порушити такий хиткий мир у колись одній родині.

Осінь 2014 р.