Поношені джинси, сестринський піджак незрозумілого кольору, чобітки з потертими носами, що вийшли з моди рік чи два назад, невпевнені, але швидкі кроки, трохи переляканий погляд, холодні руки і мурашки всередині. Це Ксеня йде влаштовуватися на роботу журналісткою. Школа позаду, в руках диплом магістра, а попереду напівтемний коридор, якісь кам’яні стіни, сходи, знову коридор. Телефон трохи тремтить у холодній руці. Ксеня набирає номер, гудок, чує як звучить її власний тихий голос: «Доброго дня! ...
Читати далі →

Рання весна. Надворі гарний погожий день. Небо над головою ясне. Пташки вже завели свою веснянку. Їх спів чути навіть у метушливому місті. Чи це вийти погуляти? Накидаю на плечі старого плаща і ось я вже йду вузьким тротуаром історичної частини міста. Самим центром! Йду, сама собі посміхаюся, заглядаю на старі будинки. Вже стільки років ходжу цими вулицями, а надивитися ніяк не можу. І все ніби добре, але щось муляє… Відбирає у мене можливість отримати стовідсоткове задоволення від прогулянки. П...
Читати далі →

«Западеночка»… — Так називала мене тьотя Дуся з Донбасу, коли я вже почала перетворюватися з вередливого дівчиська у дорослу дівчину. Тьотя, царство їй небесне, була родичкою моєї матері, яка народилася і виросла на Донеччині, а саме на околицях міста Торез. Але потім мама з батьком переїхали на Хмельниччину, на татову малу батьківщину. Тож наша родина двічі на рік відвідувала Донецький край. Я жила у селі з бабусею та дідусем, татовими батьками. З дитинства мене оточували поля, ліси, біля хати ...
Читати далі →